Чи допоможе Лавринович Бориславу?

Олександр Лавринович
Фото: www.minjust.gov.ua

Щоправда, міністрові юстиції  цього не потрібно. Помешкання у Бориславі в нього нема, так що пільг за комунальні послуги чи за користування телефоном він не отримає.

Втім, Олександр Лавринович таки є почесним громадянином Борислава, стверджують деякі депутати Бориславської міської ради, які приймали це рішення. Було це в буремні 90-ті, коли Лавринович був одним із провідних лідерів національно-демократичних сил.

Недаремно він аж два терміни, тобто вісім років, представляв інтереси Борислава у ВР. Це вже потім він скурвився, перейшовши на службу в Партію регіонів й юридично обслуговуючи Януковича.

Нині ставлення бориславців до Лавриновича протилежне до того, яке було в 90-тих роках. Якби він балотувався по мажоритарному округу тепер, то навряд чи досягнув такого ж результату як тоді.

Сьогодні рівень довіри до Партії регіонів у Бориславі не перевищує 4%. Це показали останні парламентські вибори. Втім, Янукович береже свого вірного адепта, а тому не дав його на розтерзання бориславцям, запакувавши до партійного списку у верхній його частині.

Щоправда, ще влітку цього року, якраз напередодні офіційного старту передвиборчої кампанії, в серця бориславців закралася підозра, що Лавринович може балотуватися по Дрогобицькому виборчому округу № 121, куди входить і Борислав.

Справа в тім, що місту нафтовиків укотре відімкнули водопостачання за несплату боргів по електроенергії. Тоді ні сіло, ні впало в ситуацію втрутився Олександр Лавринович, який узагалі до цього років 15 не з’являвся на бориславському горизонті, – і життєдайна вода задзюркотіла в кранах бориславців.

Відтак міський голова Борислава Володимир Фірман привселюдно подякував Лавриновичу за турботу.

Втім, на цьому благодійництво міністра юстиції закінчилося. Мабуть, він отримав чіткий сигнал від Віктора Януковича, що не потрібно турбуватися за власну подальшу долю, що його включать до списків ПР…

Відтоді жодних тіло-рухів з боку високопосадовця щодо колись вдячних йому бориславців помічено не було.

На одній із прес-конференцій бориславського міського голови я задав Володимирові Фірману питання щодо доцільності скасування звання "Почесний громадянин Борислава" Олександрові Лавриновичу, виходячи, перш за все, з моральних позицій.

Але висуванець "Фронту змін" – у Бориславі ця політична структура має монополію на владу в особах заступників міського голови, секретаря міськради, більшості у депутатському корпусі з керівництвом всіма комісіями, двох депутатів облради – відповів, що не бачить доцільності в такому кроці.

Далекоглядний міський голова, як бачите! Чи, може, він сподівається, що з приходом Лавриновича бюджетні кошти поллються на Борислав золотим дощем?

Я не впевнений у тому, що навіть усіх коштів, закладених до держбюджету України, вистачить, аби розв’язати бориславські проблеми. А враховуючи захланність бориславської влади, не вистачило б і декількох подібних бюджетів.

Так, я перебільшую. Але в пам’яті бориславців повінь 2008-го року. Тоді державні кошти були бездарно розтринькані. Місцева опозиція надала вбивчі дані про нецільове використання грошей з підтверджуючими документами, проте прокуратура складу злочину не добачила.

Тоді була влада Ющенка-Тимошенко, а Бориславом керували нашоукраїнці та бютівці.

Вже за президентства Януковича було видано розпорядження перевірити дані про зловживання під час і після повені, але перевіряють й досі, а ті, хто привласнив кошти, продовжують залишатися на керівних посадах.

Якби Лавринович був зацікавлений у допомозі Бориславу, мав би тут непочатий край роботи.

Насамперед слід зауважити, що Борислав – єдине місто на нашій неповторній планеті, яке розташоване на нафтовому родовищі.

Іван Франко назвав Борислав "галицькою Каліфорнією" й написав знамениту повість "Борислав сміється", яку ми вивчали в шкільні роки, хоча абсолютна більшість колишніх учнів достеменно не пам’ятає, про що ж, власне, йдеться в цьому творі.

Смію вас запевнити, що точно не про сміх бориславців. Радше, навпаки.

Часи хижацького випомповування нафти з бориславських надр давно минули, натомість залишилося сорок тисяч так званих копанок і шурфів, на яких нині стоїть Борислав.

Ріпники (нафтовики) вручну добували нафту чи парафін з існуючої тоді озокеритової шахти, копаючи копанки і шурфи. Коли нафта чи парафін вичерпувалися, порожнечі засипали землею чи застеляли дошками.

З плином часу виникали локальні провалля, в яких безслідно зникали люди. Про це писав Іван Франко і місцевий вчитель Стефан Ковалів, іменем якого названо один із мікрорайонів Борислава.

Подібна ситуація повторюється й нині. Навіть у центрі міста, на вулиці Шевченка, нещодавно було провалля. Посеред ночі на городі утворилася велика яма, яку швидко заповнила нафта.

Добре, що ніхто не постраждав, бо ще напередодні на цьому місці бавилися внуки господарів. Останнім часом подібні провалля у підвалах будинків виникають на вулиці Івасюка, що веде до колишньої озокеритової шахти, а середня школа №7 взагалі стоїть на двадцять одному шурфі та копанці.

Міська влада не має програми й коштів, аби ліквідувати шурфи й копанки, а у Львові й Києві до цього руки не доходять.

Лавринович достеменно знає цю проблему, але в мене нема жодних даних, аби він долучився до її розв’язання.

Другим бичем Борислава є так звана загазованість міста. Газ, як відомо, є супутником нафти, і постійно виходить на поверхню. Скупчуючись в одному місці, він становить смертельну небезпеку.

1972 року через це вибухнув житловий будинок з хлібним магазином на першому поверсі. Тоді загинуло 18 осіб. Істинної причини тоді не назвали, а газета "Правда" написала про необережне поводження з вогнем. Мовляв, зайшов чоловік у підвал, запалив сірник – аж тут бабахнуло.

Насправді саме скупчення газу, який вийшов із надр землі, й призвело до катастрофи.

За великим рахунком, ситуація з тих пір кардинально не змінилася. Якщо й не було більше подібних трагедій, то завдяки своєрідній розі вітрів, яка гуляє Бориславом.

Діє так званий ефект провітрювання, який не дозволяє газу скупчуватися. Про це мені розповідав один старий нафтовик – на жаль, уже покійний.

Проте періодичні заміри в різних місцях свідчать, що норма буває завищеною в десятки разів. І це при тому, що поруч знаходяться житлові масиви.

За часи незалежності України було прийнято дві постанови Кабінету Міністрів щодо ліквідації загазованості Борислава. Перша виконана лише частково – не вдалося відселити всіх людей з небезпечної зони, а школа, яку мали збудувати згідно з цією постановою, так і не прийнята до експлуатації.

Друга постанова має бути реалізована впродовж 2013-2017 років. Однак, зважаючи на багатомільярдний дефіцитний бюджет 2013-го року, навряд чи Бориславу перепаде бодай копійчина.

Третя проблема – це озокеритова шахта. Вірніше, її вже нема. Шахта затоплена, провітрювання не здійснюється. Не виключено, що вода розмиває все навколо, створюючи потенційну небезпеку для мешканців центру міста, де розташована шахта.

Фактично Борислав нині живе на пороховій діжці, яка може вибухнути в будь-якої миті, а саме місто піде під землю. І це не апокаліптичні пророцтва, а суворі реалії життя.

Можна говорити про фактично катастрофічне водопостачання Борислава.

Водогін розташований на площі понад сто квадратних кілометрів, бо місто є доволі розкиданим. Зношеність понад трьох чвертей труб сягає стовідсоткового апогею.

Декілька років тому Борислав "прославився" на всю Україну спалахом гепатиту – через іржаві труби, але відтоді нічого не змінилося.

Самотужки місто не зможе розв’язати цієї проблеми, як і проблеми чи не з найгіршими в Львівській області дорогами. А значить, і по всій Україні, бо дороги на Львівщині є найгіршими в нашій державі.

У зв’язку з екологічними проблемами доволі високим порівняно з сусідніми адміністративними одиницями є рівень захворюваності й смертності.

Держава, здається, напризволяще кинула Борислав. Можливо, хтось і сподівається, що він самотужки розв’яже всі проблеми, але це утопія.

Майже всі кандидати в народні депутати України, які балотувалися по Дрогобицькому виборчому округу № 121, в свої програми внесли пункт про надання Бориславу особливого статусу. Суть зводиться до того, аби гроші з державного бюджету йшли до міста нафтовиків на розв’язання насамперед екологічних проблем.

Бориславців надихає приклад Калуша, який домігся такого статусу. Але чи матиме Борислав свого лобіста у Верховній Раді? І чи вистачить коштів на Борислав у куцому бюджеті Україні?

Олександр Лавринович міг би в цій ситуації відіграти вирішальну роль, згадавши своє почесне бориславське громадянство. Але чи захоче він це робити?

Навряд чи ситуація в Бориславі достеменно відома президентові, його адміністрації, урядові, парламенту. Хоча тут побувало чимало знакових осіб, які знають бориславські проблеми й могли б долучитися до їх розв’язання.

Декілька разів у місті нафтовиків був Юрій Кармазін. Під час президентської кампанії 2010 року разом з дружиною Юлією Мостовою, головним редактором газети "Дзеркало тижня", тут мешкав Анатолій Гриценко. Бравому полковнику довелося на собі відчути, що таке жити без води, світла й тепла.

Для бориславців у багатьох випадках це вже стало звичним. Цікаво, чи терпіли би фактичну відсутність цивілізованого життя у Польщі, Чехії, Франції чи будь-якій іншій європейській країні?

Трагізм і комізм ситуації полягає в тому, що Борислав розташований між двома курортами – Трускавцем і Східницею. В Бориславі також є джерела всесвітньовідомої цілющої води "нафтуся", умови для розвитку туризму, але цим, за великим рахунком, ніхто серйозно не займається.

Сам Бог велів, аби на Борислав скерувати чималі кошти і створити на землі Івана Франка оздоровчу оазу, куди б з’їжджалися відпочивальники зі всього світу.

За радянських часів перші керівники дбали про свої малі батьківщини. Тут створювали показові населені пункти, будували школи й тваринницькі ферми, прокладали асфальт.

Нині теж ця практика продовжується, хоча й не так показово, як раніше.

Проте, боюсь, що нинішня керівна і спрямовуюча партія "ображена" на бориславців, які не проголосували за неї належним чином. За це вже поплатився Київ, у якого відібрали чотири мільярди гривень.

У Борислава нічого відбирати, хіба що надію… Що Лавринович згадає про своє почесне громадянство.

Анатолій Власюк, редактор газети "Тустань"
Українська Правда