Тут нафту качають у городах

Було б у Бориславі стільки нафти, скільки там можна і зараз побачити різноманітних пристосувань для її видобутку!

Поїздка з районного центра Дрогобича у Львівській області в Борислав займає не більш півгодини. Власне, і границя між містами перетинається непомітно: попросту вулиця, по якій їде маршрутний автобус, змінює свою назву. Неважко догадатися, що в Дрогобичі вона називається Бориславською, а в Бориславі, відповідно, - Дрогобицькою...

Незважаючи на таке сусідство, Борислав усе-таки відрізняється від Дрогобича. По-перше, це місто розташоване серед високих гір, яких немає в Дрогобичі. По-друге, у Бориславському повітрі стоїть стійкий запах сирої нафти, тієї самої "ропи", про яку ми усіх знаємо з роману "Борислав сміється". Що ж сьогодні являє собою місто, описане Іваном Франком? Отже, їдемо в Борислав.

Хто такі "либаки" і "бараби"

- Усі журналісти однакові, - ніби з жалем говорить начальник відділу міськадміністрації (він же - голова міського суспільства охорони пам'ятників) Роман Тарнавский, - подивляться наше місто, а потім пишуть матеріали під назвами начебто "Борислав тепер не сміється, а плаче". І ніхто не згадує ні про наші пам'ятники, ні про історію, ні про людей, що діяли славу міста. Але ж тут жили письменники Богдан і Лев Левки, відомий педагог і письменник, друг Івана Франка Стефан Ковалів, та й сам Франко бував часто. Підраховано, що Борислав пригадується більш ніж у двадцятьох розповідях Івана Франко.

Специфіка міста така, що навіть пам'ятники його історії зв'язані з нафтопромислами. Наприклад, чому міський міст називається Барабським?

- Барабами називали самих низькооплачуваних робітників, яких наймали на тимчасову, погодинну роботу, - пояснює Роман Тарнавский. - Щоранку бараби збиралися біля цього моста, де їх і набирали роботодавці.

Барабів ні в якому разі не можна плутати з либаками. На відміну від бараба, либак є символом міста, він навіть зображений на гербі Борислава. От що пише Іване Франко в повісті "Яць Зелепуга": "Либаками звалися давніше в Бориславі ті, що при помочі кінських хвостів згортали з поверхності води, калюж та джерел бориславських виступаючу на них кип'ячку (т.є. занечищений олій земний) і продавали її на смарилово до возів". Уточню: либаки для видобутку нафти не копали ями, вони за допомогою нехитрих пристосувань збирали її з поверхні водойм.

Зрозуміло, із приходом радянської влади цей промисел пропав, але відродився з тією же назвою після розпаду Союзу. Українське законодавство не забороняє збирати корисні копалини з поверхні землі (заборонена тільки геологорозвідка), от багато людей і стали набирати нафту в цебра і відносити на напівкустарні нафтоперегінні заводи. Однак у середині 90-х усі невеликі заводчики прогоріли, так що професія либака зникне тепер, напевно, уже назавжди.

Вибухонебезпечні підвали

Бараби, либаки і узагалі всі промисловці початку ХХ століття залишили в спадщину нинішній міській владі великі проблеми. Хижацьким способом добуваючи нафту, сучасники Івана Франка випустили в повітря мільярди кубометрів природного газу, через що в підземних обріях упав тиск, і нафта тепер не так-то просто підняти на поверхню. Сьогоднішній видобуток нафти скоротився майже в двадцять разів у порівнянні з максимальними показниками початку минулого сторіччя. Хоча, на думку геологів, тут і сьогодні є багато глибинних, ще нерозвіданих покладів нафти.

З іншого боку, у часи Івана Франка нафту качали самим примітивним способом, вириваючи колодязі глибиною 20-30, рідше - до 50 метрів. Ці колодязі (чи, як їх тут називають, копанки) після того, як з них викачували нафту, не засипалися землею, а просто прикривали зверху дошками. Скільки було вирито таких "старательських" ям, не знає ніхто. За сотню років дерево згнило, і старі колодязі провалюються то в одному місці міста, то в іншому. Мій співрозмовник показує мені місцеву визначну пам'ятку - середню школу № 7, побудовану на сімнадцятьох копанках. Це тільки ті, котрі удалося знайти.

Друга проблема міста - це супутнїй газ нафти. Газ, просочуючись крізь землю, перетворив центральну частину міста у своєрідний пороховий льох. На всіх дверях підвалів будинків висить попередження: вхід з відкритим вогнем категорично заборонений. У підвалах накопичується газ, що у квітні 1972 року привів до жахливої катастрофи - на повітря злетів цілий будинок, загинуло сімнадцять мешканців. Будівництво в центральній частині Борислава заборонили, а жителів з будинків, розташованих на місці старих вироблень, почали переселяти в нові квартали. Але все-таки в центрі міста ще чимало старих будинків "підвищеної вибухонебезпечності".

Діти, кози і вишки

Борислав - це не тільки один з центрів українського нафтовидобутку. Тут же знаходяться і шахти, у яких добувають озокерит, чи гірський віск - матеріал, що використовується для виробництва ізоляції.

- У нас розташовані єдині в Європі покладу озокериту, що добувається шахтним методом, а не за допомогою плавки, - розповідає Роман Тарнавский. - У першому трансатлантичному кабелі між Європою й Америкою ізоляція була з бориславського озокериту. Узагалі, у Бориславі багато чого було зроблено вперше. Наприклад, винахідник Іван Зег перший в Австро-Угорщині одержав патент на гасові ліхтарі. Утім, він дорого заплатив за своє відкриття: через необережне поводження з гасом його майстерня зайняла, у пожежі загинули його дружина із сестрою.

Недалеко від місця, де запалився перший в Австро-Угорщині гасовий ліхтар, на окраїні міста просто з гори б'є джерело мінеральної води. Мій співрозмовник затверджує, що мінералізація тут настільки висока, що навіть транспортувати воду приходиться в місткості з нержавіючої сталі: будь-які інші вона просто роз'їдає. Вода, щоправда, має невеликий присмак нафти, як у "Нафтусі".

- "Нафтуся", - пояснює Роман Володимирович, - це назва збірне для всієї мінеральної води, що б'є в нашому регіоні. Відома трускавецька "Нафтуся", але й у Бориславі є не менш десяти джерел води такої ж мінералізації, а в Східниці - майже сорок.

Апарати-качалки серед городу - явище для Борислава звичайне. Разом з Романом Тарнавским йдемо по городах на окраїні міста. Неймовірно, але то тут, то там клюють носом апарати, установлені прямо серед грядок. Відкачана нафта зливається кудись у невидимі підземні сховища. Мій співрозмовник звертає увагу на "стерильність" виробництва: нафта ніде не розлита, не просочується за межі зацементованої виробничої площадки, є спеціальна зливальна ємність на випадок випадкового розливу. Відразу пасуться кози, гусаки - ідилія! Але власники ділянок, на яких установлені качалки, не одержують ніякої компенсації за малу індустрію на своєму городі. Через протиріччя в законодавстві статус цих вишок завис у повітрі. Як і статус нафтоносних городів. Нафтоносних у буквальному значенні слова: іноді нафта просто виступає на поверхні, особливо це помітно узимку - чорна пляма на білому снігу.

Свердловини у фонді Бориславського нафтопромислу різні за віком. Є свердловини і зі столітнім "стажем", є і такі, котрим з десяток років. У горах можна побачити раритетну столітню техніку - хоч відразу здавай у музей. Наприклад, так назване філіальне коло, що раніше оберталося конями. Тепер коней замінила електрика, а старе коло пускає в хід до десяти свердловин.

Ну і, звичайно, неповторний пейзаж міського парку, де одноманітність стандартних дитячих качель і каруселей порушують усі ті ж нафтові качалки.

Николай ПОЛИЩУК
http://pk.kiev.ua/