Чи можна критикувати поляків...у Бориславі?

Насамперед – розлога цитата з праці Дмитра Донцова "Невидимі скрижалі Кобзаря”:

"Перед духовим оком поета блискавкою пролітала історія козацтва, гетьманщини, її повільного занепаду. І тут говорив він притчами, які хоч для "поступців” виглядали як фантастична, але не реальна романтика, як "барвисті образки”, але за якими крилася ясна й глибока формула явища… Він не міг не подивляти генія Хмельницького, але гнівом вибухав на спогад про Переяслав. Як могло до того прийти? Прийшло тому, що "п’яний” був тоді гетьман Богдан. Що значить п’яний? Значить запаморочений тимчасово на мозку, хвилевий брак мудрости ("недомудрий”). Гетьман Самойлович? Цього гріх був більший, бо не хвилевою пішов стежкою на Москву, виступаючи проти П.Дорошенка. По стількох літах досвідів, він повинен був знати Москву, але не пізнав… Тому гетьман цей у Шевченка вже не хвилево запаморочений, не лише "п’яний”, а – "дурний Самойлович”… Це ще дальший щабель вділ в утраті основної чесноти провідної касти – мудрости… Далі – той, хто на приказ Петра зруйнував Січ Запорозьку, - Галаган, цей вже "полковник поганий”. Не дурний, бо знав, що робить підлість, зраду, а поганий, себто такий, якому бракує другої основної чесноти лицарської – шляхетства душі… Ще нижчий щабель упадку – за Катерини – інші народи і спільноти рухалися тоді, повставали, билися – "за гріхи карались Господом ляхи, і пугав Пугач над Уралом” (повстання козаків Е.Пугачова). Москва провадила зачіпні війни, а "піїти в одах восхваляли війну й царицю – тільки ми сиділи нишком, слава Богу”... Не рухалися, як вода стояча – нерухома. І це був знак чогось гіршого – вже не запаморочення розуму, не брак мудрости, не заник шляхетности душі, був це брак відваги, третьої основної прикмети касти лицарської. А нарешті за останнього гетьмана (ХVІІІ в.) брак тих трьох прикмет виступає в усій силі, коли то гетьман Кирило з старшинами "пудром обсипались та цариці патинки лизали”. Коли колишня каста героїчна козацька обернулася в двораків, куртизанів, "лакеїв в золотій оздобі”… А далі пішли "шашелі”і просто "грязь Москви”, плебеї.

Що значить утрата трьох основних прикмет правлячої касти? Утрата мудрости – значить дати себе обдурити, утрата шляхетности – значить дати себе підкупити, утрата відваги – значить дати себе стероризувати. Там, де до такої кастрації духової доводить себе правляча каста, де занепадає її провідницький дух, - там обездушеним, мов у летаргічнім сні, валяється тіло нації – не бачить, не чує,  не розуміє, не говорить, не рухається. Ніби, щоб підкреслити занепад цього духа, зазначує Шевченко (теж не припадково, не "так собі”!) – що Богдан був з аристократії козацької, Самойлович до неї прийшов – з поповичів, а Розумовський – з простих козаків. Блискучі постаті в цім процесі – Дорошенка, Мазепу, Гонту, Полуботка, Гордієнка, з респектом згадує Шевченко, але не стримали вони – тільки звільнили трохи – процес занепаду духа козацького в старшини. Це й привело до того, що без того духа – "Україна заснула”, а народня маса, тіло нації, обернулася в "похилених рабів”, в плебеїв-"гречкосіїв”, в мільйони потульних "свинопасів”. Така була візія Шевченка приспаної України його часів”.

А тепер – по суті справи.

30 квітня 2013 року відбулося пленарне засідання сорок дев’ятої сесії Бориславської міської ради шостого демократичного скликання. На ньому першим виникло питання щодо звернення з приводу 70-ліття Волинської трагедії. До речі, на офіційному сайті Бориславської міської ради нема жодного слова щодо дискусії навколо цього звернення, що вкотре доводить про відсутність свободи слова в Бориславі, бо свобода слова – як вагітність: або вона є, або її нема.

Саме звернення, запропоноване фракцією "Свободи” у Бориславській міській раді, як на мене, не містило нічого такого, що могло би викликати спротив з боку українця, який насамперед захищає власні інтереси, дбає про націю. У цьому документі об’єктивно були висвітлені реальні історичні факти, що сталися сімдесят років тому. А тоді, нагадаємо, йшла жорстока війна й українці відстоювали своє право на життя на власній землі.

Проте з подачі міського голови Борислава Володимира Фірмана, низки депутатів Бориславської міської ради це звернення не було прийняте, його відправили на "доопрацювання”. Чим же керувалися ті, хто вирішив підстрахуватися про всяк випадок?

Володимир Фірман казав, що прийняття подібного документу може викликати міжнародний скандал. Це смішно, бо свою точку зору вже висловило Міністерство закордонних справ України, яке чітко поставило на місце тих, хто волів би назвати геноцидом з боку українців те, що сталося під час Волинської трагедії. Як відомо, одна з польських партій у Сеймі підготувала законопроект, в якому фігурує саме таке визначення.

Депутати аргументували свою стриманість тим, що, мовляв, Польща ще не прийняла цей закон, а тому нема чого лізти поперед батька в пекло. Інші казали, що Польща є адвокатом України в Європі, а тому негоже псувати з нею стосунки. Ще хтось натякав, особливо в кулуарах сесії, що, мовляв, це розбірки "Свободи”, яку негативно сприймають в Європі, а нам не гоже втягуватися в цей конфлікт. Говорили й про те, що в цілому документ можна прийняти, але прибрати з нього найбільш гострі місця, аби, не дай Боже, образити поляків.

Звісно, офіційна позиція Польщі є не такою радикальною, як тієї партії, що підготувала законопроект з нагоди 70-річчя Волинської трагедії. Будемо сподіватися, що політичний розум поляків усе-таки візьме гору й на догоду Москві цей закон не буде прийнятий. Але це не означає, що українці повинні мовчати й не роз’яснювати своєї позиції щодо цих та інших фактів і подій. Рабське схиляння голови, намагання промовчати, аби, буцімто, не загострити стосунків, лише підкреслюють меншовартість тих, хто вдає з себе еліту нації, "провідну касту”, як говорив Дмитро Донцов. Відсутність мудрості, шляхетності й відваги дозволяють робити з українцями все що завгодно.

Мені здається, що тут вплітається особистий момент з боку керівництва міста. Не секрет, що воно часто навідується до Польщі та Ватикану, оплоту римо-католицизму, має непогані особисті стосунки з поляками, насамперед в економічній сфері. Але кидати під ноги полякам національну гідність, називаючи це толерантністю, теж не слід, як і не слід дякувати режиму Януковича та окремим його представникам за надані Бориславу блага. Спочатку вкрали у бориславців усе, що можна, поставили на грань екологічної катастрофи, коли місто у буквальному розумінні цього слова може загинути, а потім дарують комп’ютери чи ремонтують шмат дороги.

Відсутність "провідної верстви”, за Дмитром Донцовим, дуже дорого коштує Україні. Пересічний українець не відчуває себе господарем на власній землі, жахається власної тіні, боїться хоч словом образити "ляха й москаля”.

Можна погодитися з тим, що історію слід залишити історикам. Але найперше цю історію треба знати. Нам потрібне загальнонаціональне українсько-польське примирення. Маємо розуміти, що як тоді, так і тепер Москва робить усе, аби розділити і пересварити нас. Не повинні піддатися на цю провокацію. Але й не можемо мовчати тоді, коли провокатори з обох боків лише підливають оливи у вогонь, роздмухуючи вогонь конфлікту. Не випадково представники Партії регіонів підтримують тезу про те, що з боку українців в 1943 році був здійснений акт геноциду щодо поляків. Лише одного цього мало би бути достатнім для тих, хто виступав за те, аби не приймати "свободівське” звернення.

Чи доживемо до того часу, коли бориславські можновладці матимуть державницьке мислення, а не любитимуть Україну лише до глибини своєї кишені?

Анатолій ВЛАСЮК
газета "Тустань"