Шевах ВАЙС: «Борислав і дотепер мені сниться»

Варшава. Рекламні біллборди повідомляють про визначну подію в культурному житті країни: в оперному театрі - виставка фресок Бруно Шульца з Дрогобича. Тим часом у Польщі відзначають VI-й День юдаїзму. У Білостоці, де відбуваються центральні акції Дня, слухаю виступ посла Ізраїлю в Польщі Шеваха Вайса.

«Я народився і виріс у Бориславі, біля Дрогобича», - ці слова ізраїльського політика були для мене несподіванкою. Через кілька днів розмовляємо про дитячі спогади Шеваха Вайса, про стосунки між євреями, поляками та українцями і про фрески Бруно Шульца.

- Отже, Ви походите з містечка Борислав на Львівщині...

- Яке містечко? Місто! Борислав мого дитинства - це 50-тисячне місто, де українці, поляки та євреї становили більш-менш однакові кількісно групи. У моїх дитячих споминах чудовий прикарпатський край з приємним, пасторальним життям. У пам’ять врізалися мальовничі краєвиди, кольори, запахи... Народився я у 1931 році. Мій батько Мейр Адольф закінчив торговельну школу в Дрогобичі, мама - Геня Вайс, старший брат - Арон Вайс (він, до речі, часто приїжджає в Україну як громадський діяч). Загалом у Бориславі ми мали велику родину: дядьки, тітки, дворідні брати і сестри… Цікавою була у Бориславі мовна ситуація - типово галицька. Наприклад, у нас вдома батьки розмовляли з дітьми ідишем, а іноді польською. Але українка, яка доглядала в нашій сім’ї дітей (батьки працювали, мали магазин), з нами малими та батьками розмовляла українською. І всі ми чудово між собою розумілися. Словом, атмосфера була колоритною, галицькою. Галичани різних національностей звикли жити сусідами… Драматичні воєнні події саме в цьому краї мали жахливіші, ніж деінде, наслідки.

- Складається враження, що розповідаєте про “втрачений рай”…

- Я говорю про міжвоєнний період, атмосферу, яка була біля нашого дому. Мій батько мав приятелів українців, вони приходили до нас. Звичайно, і у більш ранній історії, і під час окупації були різні міжнаціональні клопоти, були погроми. Але розповім про приклад добросусідства, який врятував цілу мою родину. Українка пані Лясотова, яка була приятелькою моєї мами ще зі шкільної лави, під час першого погрому сховала нас у себе на горищі. А потім ми запросили її до нашого дому. Коли німці вигнали нас до гетто, пані Лясотова жила у ньому, берегла від пограбування. З гетто ми втекли до польської родини Гуралів, неподалік Трускавця. Там нас переховували чотири дні, потім ми повернулися до свого дому, де сховалися за завчасно змурованою батьком подвійною стіною. То було 1942 року. Батько, мама, брат, сестра, я, тітка Іда, кузин Шміль, сусід Вангман сиділи у тому тісному міжстінні. Так тривало сім місяців! Та коли німці почали ретельно перевіряти кожен дім, обстукувати й обмірювати стіни, ми перейшли вночі до закинутого підвалу поблизу нашого будинку. То було темне, з’єднане з підземними бориславськими каналами, приміщення. Сусідки - полька пані Потенжна та українка пані Лясотова - разом зі своїми родинами допомагали нам перебути весь той жахливий період. Рятували вони нас протягом 21 місяця! То драматична, страшна історія... Усе це я описав у книзі “Земля і хмари”, виданій тут, у Польщі. Аж у 1944 році, коли прийшла радянська армія, ми вийшли зі свого сховку й повернулися до рідного дому. Він, до речі, стоїть у Бориславі досі. Збереглася й та рятівна для нас пивниця. Коли після закінчення війни ми виїхали до Ізраїлю, нашої обіцяної землі, дім залишили пані Лясотовій.

- Ізраїль - земля обіцяна, а чим є для Вас Борислав?

- Кожна людина має свою національну вітчизну. Дві тисячі років євреї молилися, аби повернутися у землю, з якої нас вигнали. Але та земля, де людина народжується, - теж вітчизна. Галичина не належить моєму народові, але я належу до цієї землі. Пам’ятаю, приїхавши до Ізраїлю підлітком, завжди тужив за Бориславом. Він мені снився, та, зрештою, і донині сниться. Коли я туди приїжджаю, то повертаюся у світ свого дитинства. З одного боку, та страшна пам’ять про Голокост, а з другого - місце, де я народжений. Коли я вперше приїхав до Борислава з моєю дружиною і вона побачила тамтешню природу, землю, то нарешті зрозуміла, чому я так люблю цей край, чому так тужу за Галичиною. А два місяці тому я був там із моїм сином, і він теж зрозумів, чому мене так тягне до цієї землі.

- Яка з поїздок в Україну Вам найбільше запам’яталася?

- 10 років тому, коли я був головою кнесету, ізраїльського парламенту, тодішній президент Леонід Кравчук запросив мене в Україну. Я виступив із промовою у Верховній Раді. Відвідав тоді Борислав разом з Дмитром Павличком, який нині є моїм добрим приятелем. Саме з Борислава я, дитина Голокосту, професор політології, який 19 років був депутатом кнесету, сім - заступником його голови, а чотири - головою, розповідав усьому світові про українську жінку-рятівницю.

- Недавно у Білостоці Ви говорили про сучасний стан діалогу між поляками та євреями...

- Такий діалог є, але вже по нашій тут, у Польщі, смерті. В Україні це виглядає трохи інакше. На польських землях німцям вдалося замордувати фактично всіх євреїв - тут загинули три мільйони польських євреїв і ще мільйон з інших країн Європи. В Україні багатьом євреєм вдалося врятуватися, евакуювавшись разом із радянською армією, навіть, хоч це парадоксально звучить, перебувши війну на сибірських засланнях. Тож якщо нині маємо в Україні сто тисяч євреїв, то є з ким проводити діалог, а в Польщі, після війни та післявоєнної політики комуністичного антисемітизму, нас залишилося якихось п’ять тисяч. Поляки проводять сьогодні діалог передовсім із юдаїзмом, а в Україні українці розмовляють із реальними юдеями.

- Чим тепер є для євреїв польська земля?

- Дуже мало приїжджає сюди євреїв, бо це сумні поїздки. Тут - сама мартирологія, сліди нашого знищення. Це біль. Багато родин не мають відваги приїхати у ці місця, бо спогади жахливі.

- А як загалом можна окреслити ставлення євреїв до громадян тих країн, де колись жили євреї?

- До тих, хто нас рятував, - якнайліпше, до тих, хто нас мордував... У переважній своїй більшості вони сьогодні вже не живуть, а їхні діти та внуки в тому, що було, не винні. Треба добре вивчити історію, сказати чесно, що було поганого, що доброго, а потім з тією правдою разом будувати кращий світ - світ толерантності, культурної співпраці.

- Зараз у Варшаві - світова прем’єра виставки фресок Бруно Шульца. Два роки тому у Дрогобичі з фресками цього художника сталася історія ...

- Та яка це історія! Бруно Шульц був євреєм, його, як єврея, замордували. Одна фреска потрапила до єрусалимського музею Яд-Вашем - так, як це й повинно бути. А в який спосіб потрапила? Жоден музей світу не каже, як саме потрапляють до нього предмети юдаїки. Але ж сотні, тисячі предметів юдаїки потрапили до музеїв - скажу делікатно, як дипломат, у досить дивний спосіб. Та якщо когось дуже цікавить фреска Шульца у Яд-Вашемі, давайте будемо про це говорити. Але давайте водночас відкриємо всі музеї в Україні, а переважно у Польщі, і довідаємося, як потрапили туди предмети юдаїки. Коли і хто це купив, скільки заплатив, хто грабував, хто крав... Про це невідомо нічого. Уся єврейська юдаїка тут лежить! А євреїв, яким усе це належало, нема. Їх замордували.

Пам’ятаю, як у польській пресі писали про те, що знайшли ті дрогобицькі фрески і що можна було б їх придбати, мовляв, різні музеї Польщі уже цікавляться… Значить, якщо фрески Бруно Шульца опиняться у Варшаві, Кракові, Лодзі, то це добре, а якщо потраплять до його держави, до святої столиці всіх релігій Єрусалима, то це непорядок? Такі підходи несправедливі. Отже, я не маю з приводу фрески Шульца, котра потрапила до Яд-Вашема, жодних докорів сумління. Наголошую, проте, що це моя особиста приватна думка, в даному випадку я не говорю від імені держави Ізраїль. Але як людина, як єврей з тих дрогобицьких околиць... Шульц писав ті дрогобицькі фрески не як вільний художник, а як в’язень. Його фрески належать до мартирології нашого знищення у цьому краї. Вони повинні бути в Єрусалимі.

Але, щоб закрити це питання... Скажу не як посол, а як людина, пов’язана з Голокостом. Думаю, колись дійде до порозуміння і в справі фресок Бруно Шульца, буде створено якийсь музей. Адже ми маємо настільки добрі відносини з Україною - просто супер! - що інакше й бути не може. Сподіваюся, український народ розуміє, наскільки фрески Бруно Шульца важливі для нас як символ Голокосту. Я впевнений, що теперішні дуже добрі відносини з Україною нам ніхто не зіпсує.

Раніше завдяки талантові Бруно Шульца Польща знала, що таке Дрогобич. З тих пір, відколи я тут послом, ціла Польща знає, де розташовано Борислав...